Анонси

1 2 3 4 5

Оголошення

1 2 3 4 5

Громадська думка

Як Ви оцінюєте роботу влади в умовах кризи?
 

Привітання

Вітаємо з днем народження

Стеценка Бориса Павловича

13 лютого

З днем народження щиро вітаєм, Щастя і здоров’я Вам бажаєм, Хай сміється доля ,як калина в лузі, Нехай будуть поруч добрі, вірні друзі.


Берестового Григорія Івановича

13 лютого

Хай постiйний успiх, радiсть i достаток, Сиплються до Вас, немов вишневий цвiт. Хай життевий досвiд творить з буднiв свята, А Господь дарує довгих-довгих лiт!


Черевка Олександра Вікторовича

18 лютого

З Днем народження вітаєм, Щастя й долі Вам бажаєм, Здоров’я небесної благодаті, Миру й злагоди у хаті. Хай здоров'я, радість і достаток, Сиплються не мов вишневий цвіт, Хай малює доля з буднів свято, І дарує Вам багато літ!


Качан Наталію Георгіївну

18 лютого

Калиною радість в душі хай квітує, Сопілка любові хай серце хвилює, А роси ранкові безмежно і щиро, Щоденно дарують наснагу і силу! З Днем народження вітаєм ! Добра і радощів бажам, Здоров’я на усі літа, Хай в серці квітне доброта.


Броварську Любов Павлівну

19 лютого

Хай здоров’я, радість і достаток, Сиплються немов вишневий цвіт Хай малює доля з буднів свято, І дарує Вам багато літ!


Зданевича Володимира Флоріновича

20 лютого

Хай квітне доля у роках прекрасних, Господь дарує радість і здоров’я. Хай кожен ранок з неба сонцем ясним Осяє Вас і світлом, і любов'ю!


Руденко Тетяну Миколаївну

20 лютого

Бажаємо світлої радості й сили, Ласкавої долі, добра і тепла, Щоб ласку Вам слало небесне світило, Здоров’ям наповнила рідна земля


Терницю Анну Вікторівну

21 лютого

Із Днем народження вітаєм ! Добра і радощів бажаєм, Здоров’я на усі літа, Хай в серці квітне доброта.


Олеан Світлану Миколаївну

22 лютого

Нехай здоров’я завжди добрим буде, Щоб в роботі ладилось усе, За справи добрі хай шанують люди, У дім хай доля затишок несе. Хай горе обходить завжди стороною, А щастя приходить і ллється рікою! Бажаєм тепла, і добра, і любові! Хай Господь дарує многії літа, А в серці довіку живе доброта.


Іллюк Євгенію Володимирівну

25 лютого

Калиною радість в душі хай квітує, Сопілка любові хай серце хвилює, А роси ранкові безмежно і щиро, Щоденно дарують наснагу і силу!


Кравченка Сергія Володимировича

26 лютого

З днем народження щиро вітаєм, Щастя і здоров’я Вам бажаєм, Хай сміється доля ,як калина в лузі, Нехай будуть поруч добрі, вірні друзі.


Ланяк Надію Григорівну

27 лютого

Святковим розмаїттям Хай буде все життя, Казковим довголіттям Серед краси й добра.


Берестецького Анатолія Дмитровича

28 лютого

Нехай кожна мить буде повна надії і нехай пощастить здійснити усі свої мрії! Удачі, натхнення й духовного росту, Хай буде в житті усе легко та просто!


Новини відділу Держгеокадастру

Історичні нариси Шполянщини

 

 

Історична довідка


Шполянський район утворено у 1923 р.

Площа району становить 1100 кв. км. До складу району входять 37 населених пунктів, де мешкають 49,08 тис. жителів.

У 1938 р. Шпола отримала статус міста. У 1954 р. Шполянський район увійшов до складу новоутвореної Черкаської області.

Остаточно територію Шполянського району було встановлено у 1967 р.

Шполянський район визначається тим, що Державною службою гео­дезії, картографії та кадастру й Національ­ною радою географічних назв в 2004 році встановлено, що географічний центр території України знаходиться біля м.Шполи, на околиці с.Мар’янівка.

Шполянщина відома як край невтомних трударів-землеробів, предки яких вже понад 5000 років тому обробляли родючі землі краю.

На території району протікають річки: Шполка, Гнилий Ташлик, Велика Вись.

У районі є поклади корисних копалин: граніту, глини, піску, каоліну, торфу.

Через територію Шполянського району пролягає автомагістраль Черкаси-Умань та залізнична колія Цвітково-Христинівка. У межах міста знаходиться залізнична станція Шпола, райцентр має автобусне сполучення з Києвом, Вінницею, Одесою, Кіровоградом, Уманню та селами району.

Шполянщина має давню історію. На те­риторії району виявлено поселення трипільської культури, скіфські кургани та ранньослов'янські поселення черняхівської культури.

 

 

 

 

Територія сучасного Шполянського району заселена людьми здавна.

Тут виявлені залишки поселень трипільської і черняхівської культур, збереглися скіфські кургани.

У 15-17 століттях на території району існували поселення Лебедин, Капустине, Матусів, Сигнаївка, Шпола та інші, які були опорними пунктами на кордоні з татарським степом.

Мешканці району брали участь у визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького, гайдамацькому русі та Коліївщині.

У 1793 році Шпола увійшла до складу Росії і з 1799 року стала містечком Звенигородського повіту Київської губернії. Основним заняттям жителів було сільське господарство.

У першій половині 19 століття в Матусові, Лебедині та Шполі з'явилися цукрові заводи, потужність яких швидко зросла після скасування кріпосного права і використання вільнонайманої праці.

У 1866 році створено Шполянську волость, яка на кінець 19 століття стала значним хлібним, цукровим і робітничим ринком. Зростанню містечка сприяли введення в дію у 1891 році залізничної колії Христинівка-Шпола та виникнення таких форм господарювання, як економії, в яких застосовувались 4-7-пільні сівозміни, плуги поліпшеної системи, культиватори і дискові борони. На початку 20 століття станція Шпола займала одне з перших місць у Київській губернії по вивезенню зерна.

Двічі на місяць у ПІполі проводились ярмарки з оборотом 20000 рублів і двічі на тиждень - базари з оборотом до 2 тисяч рублів. На 1 січня 1900 року в Шполі вже налічувалось 1856 дворів і 10133 жителі.

 

 

Природні ресурси (корисні копалини)

 

В районі є нерудні копалини місцевого значення: граніти, глини, піски, які використовуються в господарстві, як будівельні матеріали. Поблизу с.Васильків у Прудянському кар'єрі добувають щебінь. Біля сіл Маслове, Капустине, Товмач, Ярославка на схилах балок є виходи каоліну та бентонітової глини, сіл Капустине, Іскрене, Васильків - запаси торфу, с.Журавка - бурого вугілля, які не розробляються.

 

Заповідники

 

В районі два державних заповідних урочища: Дар'ївське, Плосково-Зуєво та державна пам'ятка садово-паркового мистецтва – Лозуватський дендропарк

 

 

 

Видатний вітчизняний хірург – М.І. Коломійченко


Михайло Ісидорович Коломійченко — хірург-новатор, талановитий клініцист, організатор охорони здоров'я, видатний представник медицини, її історик. Він широко відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Життєвий і творчий шлях Михайла Ісидоровича став прикладом служіння народу, відданості лікарському обов'язку. Народився він 21 листопада 1892 р. у м. Шпола Київської губернії у багатодітній селянській сім'ї. В 1915 р. вступив на медичний факультет Київського університету. Успішно закінчивши навчання (1919), обрав своєю спеціальністю хірургію, якій і присвятив все життя.

Першу лікарську практику молодий хірург пройшов в роки війни про­ти білополяків. Подальша його діяльність нерозривно пов'язана з Київсь­ким медичним інститутом, в якому він почав працювати з 1920 р. під керів­ництвом видатних українських вчених М.М.Волковича та А.П.Кримова, пройшовши шлях від ординатора до професора, завідуючого кафедрою хі­рургії. Був обраний заступником голови Всеукраїнського бюро лікарської секції профспілки "Медсантруд". За його активною участю в Києві орга­нізовується Єдине наукове медичне товариство (ЄНМТ), яке очолює О.О.Богомолець. Упродовж багатьох років працював його Генеральним се­кретарем. Небайдужим був і до громадського життя. Декілька разів обирав­ся депутатом Київської міської та обласної ради депутатів трудящих.

З 1930 р. Михайло Ісидорович був заступником директора Київського медичного інституту, керував його науково-навчальною частиною. В 1935 р. перевівся до Київського інституту удосконалення лікарів на поса­ду заступника директора з наукової та навчальної частини, а в 1936 р. став заступником 2-ї кафедри хірургії.

Наукові дослідження Михайла Ісидоровича в цей період були спря­мовані на розробку питань хірургії серця. В 1933 р. він першим в Україні провів операцію з приводу панцирного серця.

В 1935 р. М.І.Коломійченко успішно оперував хворого з тяжким пора­ненням серця, а потім узагальнив досвід подібних операцій, проведених у клДніках Києва. У ці ж роки він розробив питання щодо стафілококової ін­фекції, хірургічного сепсису, застосування бактеріофага при гнійних захво­рюваннях.

У перші дні Великої Вітчизняної війни М.І.Коломійченко добровільно пішов на фронт. Як головний хірург 24-ї, 58-ї, а потім 8-ї гвардійської армії, він багато зробив для організації кваліфікованої допомоги пораненим. Був нагороджений двома орденами Бойового Червоного Прапора, двома орде­нами Вітчизняної війни І та II ступеню і 4 медалями. Праці, написані ним за роки війни, присвячені лікуванню проникаючих поранень грудної клі­тини.

По закінченні війни М.І.Коломійченко повертається до Києва й займає посаду заступника директора Інституту удосконалення лікарів. У 1950 р. його призначають головним хірургом Міністерства охорони здоров'я Укра­їни. Тут у повній мірі проявляється його кипуча енергія. Він стає організа­тором профілактичного напряму. Активне виявлення хірургічних хворих та їх планове оздоровлення отримує широке розповсюдження й високо оці­нене Всеукраїнським з'їздом хірургів, фахівцями з Москви і Ленінграда, Міністерством охорони здоров'я України.

У центрі уваги головного хірурга знаходилось питання підвищення кваліфікації хірургів периферії. Спеціалізація, науково-практичні конфе­ренції, пленуми, обласні з'їзди хірургів проводились систематично, спри­яючи підвищенню їх теоретичних і практичних знань. Особливого значення набула діяльність професора М.І.Коломійченка у зміцненні ролі районного хірурга.

Блискучий організатор, він відгукується на все нове. За його ініціати­вою та безпосередньою участю в Україні створюються центри грудної хі­рургії, хірургії серця, опікові відділення. В 1955 р. Вчена рада Київського медичного інституту обирає М.І.Коломійченка завідувачем кафедри загаль­ної хірургії.

Діапазон оперативних втручань, які виконує Михайло Ісидороаич, до­статньо широкий. Він проводить операції на легенях, серці, стравоході, шлунку, жовчних шляхах, залозах внутрішньої секреції.

Михайло Ісидорович написав 5 монографій й понад 130 наукових праць з різних проблем хірургії. Він зробив неоціненний внесок у розробку хірургії стравоходу.

Упродовж багатьох років М.І.Коломійченко та його учні проводили вели­ку роботу зі створення штучного стравоходу. В Україні він був засновником цієї складної операції при непрохідності стравоходу внаслідок хімічних опіків, його поранень, пухлин. Михайло Ісидорович провів найбільшу кількість в Україні таких операцій (187) запропонував деякі нові методики. Великий вне­сок Михайло Ісидорович зробив у розробку проблеми кардіоспазму.

Разом із науково-дослідною, організаторською та громадською робо­тою великого значення він надавав педагогічному процесу. Виховав велику плеяду учнів, котрі працюють у науково-дослідних та академічних інститутах, керуючими кафедрами, відділеннями лікарень, практикуючих хірур­гів. Під. керівництвом М.1. Коломійченка захищено 27 докторських та кан­дидатських дисертацій.

Будучи різнобічним ученим з широким колом інтересів, він приділяв багато уваги питанням лікарської деонтології та історії медицини.

Перу Михайла Ісидоровича належить серія праць з історії медицини про видатних учених: М.М.Волковича, А.П.Кримова, І.В.Буяльського, М.1.Пирогова та ін.

З історико-медичної точки зору значний інтерес викликає вивчення М.І.Коломійченком матеріалів про хворобу та смерть великого українсь­кого поета Тараса Григоровича Шевченка.

Багаторічну плідну діяльність вченого, клініциста і педагога Михайло Ісидорович успішно поєднував з активною громадською роботою. Він був головою правління Українського республіканського наукового товариства хірургів, почесним членом Всесоюзного хірургічного товариства, членом президії Вченої ради Міністерства охорони здоров'я України, членом ред­колегії та редакційних рад окремих науково-медичних журналів.

Роботи професора М.І.Коломійченка отримали міжнародне визнання. Його обирали дійсним членом Міжнародної асоціації хірургів, президентом Українсь­кого відділення товариства австро-радянської дружби, членом правління това­риства культурного зв'язку з українцями, які проживають за кордоном.

Уряд високо оцінив діяльність М.І.Коломійченка. Йому присвоїли звання діяча науки УРСР, а у повоєнний період він був двічі нагороджений орденом Леніна, орденом "Знак пошани" та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

На Шполянщині шанують пам’ять М.І. Коломійченка та його брата О.І. Коломійченка – вченого медика.

Ім’я вчених медиків Михайла Ісидоровича та Олексія Ісидоровича Коломійченків присвоєно районній лікарні. На їх честь у приміщенні клубу медпрацівників обладнано кімнату-музей, де зібрані цікаві експонати, які розповідають про життя і наукову діяльність вчених.

 

 

Видатний вчений-дендролог Микола Арсенійович Кохно

 


Микола Арсенійович Кохно народився 28 листопада 1923 р. в с. Лебедин Шполянського району Черкаської області в родині агронома. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, яку закінчив у чині командира мінометного відділення. Нагороджений орденами – Вітчизняної війни І ступеня, Слави ІІ і ІІІ ступенів та медалями.

В 1974 р. після демобілізації з лав радянської армії Микола Арсенійович вступив до Київського лісогосподарського інституту. У 1951 році закінчив його з відзнакою, одержавши кваліфікацію інженера лісового господарства, і був направлений на роботу до «Агроліспроекту».

Наукову діяльність М.А. Кохно розпочав у 1952році, вступивши до аспірантури. Під керівництвом академіка П.С. Погребняка написав і успішно захистив дисертаційну роботу на тему: «Лесоводственные свойства кленов и их роль как пород подгона и второго яруса в лесостепи УССР». По закінченні аспірантури працював молодшим науковим співробітником Інституту лісу АН УРСР, а пізніше – завідувачем відділу на Закарпатській лісовій дослідній станції в місті Мукачевому.

У національному ботанічному саду ім.. М.М. Гришка НАН України Микола Арсенійович працював з квітня 1957 до останніх днів свого життя – спочатку молодшим, потім – старшим науковим співробітником, вченим секретарем, заступником директора з наукової роботи, з 1975 по 1990 рр. завідував відділом дендрології та паркознавства, а з 1990 року до останніх днів життя – провідним науковим співробітником.

Під науковим керівництвом професора М.А. Кохна проведено дендрологічні дослідження всієї території України, внаслідок яких вперше вивчено таксономічний склад культивованих деревних рослин, виявлено осередки їх інтродукції, досліджено біологічні особливості основних видів деревних рослин у культурі. Результати цих робіт викладені в фундаментальних наукових працях, автором або співавтором і науковим редактором яких є Микола Арсенійович. Сам він автор майже 200 наукових праць у галузі дендрології, лісництва, в тому числі 13 монографій з теоретичних і практичних питань інтродукції деревних рослин. За його науковою редакцією опубліковано понад 30 монографій, збірників, наукових праць.

Микола Арсенійович створив найбільшу в Україні і колишньому СРСР колекцію кленів світової флори і став визнаним знавцем цього роду не лише в Україні, а й за її межами.

У 1981 році М.А. Кохно захистив докторську дисертацію на тему «Эколого-биологические основы интродукции кленов на Украине», а у 1985 році йому присвоєне звання професор за спеціальністю «ботаніка».

Очоливши у 1975 році відділ дендрології, він виявив великий організаторський талант. Під керівництвом Миколи Арсенійовича підготовлено та опубліковано дві великі монографії. Дендрарій саду в цей період був одним з кращих в Україні і СРСР.

Під керівництвом професора М.А. Кохна було виконано дослідницькі роботи з розробки прийомів реконструкції паркових композицій у дендрологічних заповідниках Академії наук України. Розроблено асортимент деревних і кущових рослин та методи реконструкції міських насаджень Полісся Лісостепу України. Вперше детально вивчено видовий і формовий склад декоративних міських насаджень в усіх обласних центрах і великих містах України, а також композиційну будову насаджень, їх стан, оцінено стійкість видів дерев і кущів у міських умовах, їхню репродуктивну здатність. Обіймаючи посади вченого секретаря та заступника директора з наукової роботи, Микола Арсенійович безпосередньо координував наукову роботу дендропарків АН УРСР «Олександрія» (м. Біла Церква), «Софіївка» (м. Умань), «Тростянець» (Чернігівська обл..).

Починаючи з 1995 року, під керівництвом М.А. Кохна була підготовлена фундаментальна тритомна монографія «Дендрофлора України. Дикорослі та культивовані дерева і кущі». Вченому вдалося залучити до цієї роботи найкращих спеціалістів, досвідчених ботанків, знавців дендрофлори нашої країни. Ця робота нині не має аналогів у ботанічній літературі України і користується величезним попитом серед фахівців та студентів.

З 1965 року М.А. Кохно успішно проводив науково-педагогічну роботу, керуючи підготовкою аспірантів, здобувачів і докторів наук.

Микола Арсенійович очолював українську дендрологічну школу і був дійсним членом Міжнародного дендрологічного товариства у Великобританії.

Помер 3 листопада 2007 року. Він назавжди залишиться в пам’яті учнів та колег не тільки видатним дендрологом сучасності, а чудовою, доброю, веселою людиною та відмінним знавцем літературної української мови.

 


Доля поета (Олексі Влизьку - 100)

Життєлюбний, неповторний, дерзновенний, трагічний – ці епітети з повним правом можна віднести до поета Олекси Влизька, який яскравим метеором спалахнув в українській літературі 20-х років минулого століття.

Хто ж він – цей талановитий юнак?

Ми називаємо Олексу Федоровича Влизька земляком по праву, хоч народився він в Росії. Це сталося 17 лютого 1908 року на станції Боровйовка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломщиком. У 1917 році сім’я Влизьків переїжджає на батьківщину батька в село Сигнаївка, що на Шполянщині. Тут Олекса продовжив навчання, потім у Городищі, в Лебедині. В 13 років його спіткало горе. Внаслідок ускладнень від скарлатини Олекса втратив слух і мову. Але начитаність, вражаючі здібності, добра пам’ять дозволяють йому вступити до Київського інституту народної освіти.

Перші віршовані спроби О. Влизька написані російською мовою. Як оригінальний поет він дебютував віршем «Сердце на норд» у журналі «Глобус» (1925 р.). Згодом з’явилися вірші написані українською мовою.

В 1927 році виходить перша збірка віршів «За всіх скажу». Вона була відзначена премією Наркомосу УРСР.

Олекса Влизько належав до літературної організації «Молодняк», потім до ВСУПП, був близьким до футуристів.

… Після виходу першої збірки ім’я О. Влизька стало дуже популярним, а період 1927-1930 років став дуже плідним у його творчості. Вірші поета друкували майже всі журнали 20-х років: «Плуг» і «Молодняк», «Гарт» і «Нова Генерація», «Червоний шлях» і «Життя й революція», «Глобус» і «Універсальний журнал»… Мало хто з його сучасників відзначився такою публікаційною активністю. Одна за одною виходять збірки «Поезії» (1927), «Живу, працюю» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П’ятий корабель» (1933), «Мі друг Дон-Жуан» (1934) та ін.

У цей же період відбуваються певні еволюційні зміни в ідейно-естетичних поглядах митця. Він закликав до діянь, до активності: «Зроби без жрецтва і офіри Себе самого бунтарем». Звичайно, така максималістська позиція до відомої міри одно площинна, та саме таким був Олекса Влизько – рішучим і вимогливим. Він був сином своєї доби, повністю сприймав її і себе в ній. Багато мандрував, весь час був у невтомному пошуку, експериментував. Але, весь час шукаючи нових форм поезії, не ставився нігілістично до класичних канонів, вводячи у поезію мариністичні чи урбаністичні теми, не цурався лірики інтимної й пейзажної.

Ставлення критики до Олекси Влизька, як зрештою, і до багатьох інших митців, стало мінятися на рубежі 20-30-х років, коли перші оберти почала робити сталінська репресивна машина. З’являються розгромні статті, на очах кардинально міняється система оцінок.

Після вбивства Кірова був заарештований разом із чисельною групою таких діячів української культури, Василь Мисик, Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Михайло Оксамит, Левко Ковалів та інші.

Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві Влизьку винесений смертний вирок, який того ж дня було виконано.

Справа про реабілітацію розглядалася в установленому порядку наприкінці 50-х років.

Олекса Влизько реабілітований у травні 1958 року посмертно.

Шанують пам’ять поета-земляка на Шполянщині в центральній районній бібліотеці зібрані матеріали про життя і творчість Олекси Влизька. Відновила свою роботу літературна студія імені Олекси Влизька. До 100-літнього ювілею організована книжкова виставка «Поета недоспіваної пісні».

 

Іван Кулик


Іван Юліанович Кулик (літературний псевдонім Р.Ролінато, Василь Роленко) народився в місті Шпола 26 січня 1897 року в бідній єв­рейській родині вчителя. В 1900 році батьки пере'іхали до м.Умань, де минули ди­тинство і юність Івана Юліановича.

В Умані майбутній пись­менник закінчив міську чоти­рикласну школу. В перші ро­ки навчання виявилася у Іва­на Юліановича любов до пое­зії, народних пісень. Згодом він сам пробує писати. В 1911 році місцева газета "Провинциальный голос" надру­кувала його перший вірш.

Іван Кулик добре малював. Прагнення розвинути свої здібності приводить його в Одеське художнє училище. Та матеріальні труднощі не дали йому закінчити навчання. В 1914 році він емігрує до родичів в Америку в пошуках заробітку, мріючи одержати мистецьку освіту. В США працює робітником на шахтах…

  • Пенсільванії, на цегельні, в експедиціях газет.

Здружившись з американськими робітниками, емігрантами з України, включається в революційну боротьбу. В США формуються політичні переконання Івана Кулика. У 1914 році він вступив до соціал-демократичної партії, брав участь у діяльності соціал-демократичної партії США. В травні 1917 року Іван Кулик повертається в Украї­ну. Бурхливою і різноманітною була його політична діяльність після повернення: він бере активну участь у ре­волюційних подіях та гро­мадянській війні, працює на партійній і радянській роботі, займається літературною діяльністю в усіх літературних жанрах — поезії, прозі, кри­тиці, літературознавстві, пуб­ліцистиці.

З 1917 року Іван Кулик член українського уряду. Працював викладачем в Кам’янець-Подільському інституті соціального виховання.

Після громадянської війни І.Кулик — на дипломатичній роботі. В 1924—1927 роках працював радянським консу­лом у Канаді.

На той час Іван Юліанович був відомим поетом і пуб­ліцистом, автором багатьох віршів та статей. Він орга­нізатор заокеанської пись­менницької організації "Гарт", яка об'єднувала ук­раїнських пролетарських письменників та пись­менників США і Канади.

1934 року Іван Юліанович взяв участь у роботі І Все­союзного з'їзду радянських письменників і виступив на ньому. В липні того ж року був обраний першим головою Спілки радянських письмен­ників України.

У скарбницю української літератури ввійшли поетичні збірки І.Кулика "Мої коло­мийки", "Одужання", "Земне серце", "Ніагара", "В оточен­ні", "Змужніла молодість".

І. Ю. Кулик — автор про­зових творів "Пригоди Василя Роленка", ''Чотирнадцята полька", "Записки консула".

Залишила свій слід в укра­їнській літературі активна праця І.Кулика як пере­кладача. В його перекладі ви­йшла "Антологія американсь­кої поезії", а також твори М.Тихонова, М.Бараташвілі, Е.Багрицького, А.Акопяна, В.Броневського.

Доля Івана Кулика скла­лася трагічно. 27 липня 1937 року він був репресований. Загинув 14 жовтня 1941 року.

 

Сила його – у знаннях, професіоналізмі

 

Людина діла і великої притягальної сили, авторитетна. Таким є доктор історичних наук, професор, голова Черкаської обласної організації Товариства «Знання» Анатолій Георгійович Морозов.

Народився А.Г.Морозов у сім’ї фронтовиків 19 травня 1946 року в м. Шпола Черкаської області. Його тато, кадровий військовий Георгій Андрійович, війну зустрів під Чернівцями, а мама Надія Іванівна, коли почалася окупація рідних земель, пішла в партизанський загін, а згодом вступила у Воронізьку дивізію народного ополчення. Після Великої Вітчизняної війни вони вижили, але залишилися інвалідами.

У тяжкі повоєнні роки Анатолій рано, після восьмого класу, пішов у робітники, а навчався вже у вечірній школі, які й закінчив зі срібною медаллю. Хотів було стати військовим, навіть до військового училища вступив, та зрозумів, що армія не для нього, і продовжив удосконалювати робітничу професію на Донбасі.

А оскільки його завжди вабила історія, люди і події давно минулих років. То вирішив систематизувати і поглибити свої знання в цьому напрямку. Вступив на заочне відділення історичного факультету педагогічного інституту ім. Горького. Закінчив його з відзнакою й одержав направлення до аспірантури цього ж вузу. Вчився знову заочно. Працював, і досить успішно, після інституту заступником директора професійно-технічного училища з виховної роботи. Після аспірантури покликали працювати в обласне Товариство «Знання», спершу референтом. У 1982 році затвердили завідувачем відділу.

У 1983 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Сільськогосподарська кооперація в добу НЕП». Через 11 років захистив докторську. Згодом став професором, завідувачем кафедри новітньої історії. Одночасно очолює науково-дослідний інститут селянства при Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького, редакцією фахового журналу «Український селянин», є головою наукового товариства істориків-аграрників. А з лютого 1999 року і досі він беззмінний голова Черкаської обласної організації Товариства «Знання».

Власне, зі «Знанням» пов’язане все його життя. З 1972 року він у «Знанні». Спершу був лектором і своєю лекторською майстерністю здобув серед людей неабиякий авторитет, чимало років працював в апараті цієї авторитетної, потрібної людям і державі, яка дбає про майбутнє, організації. І ось тепер є керівником Черкаської філії.

Характерно, що Анатолій Георгійович Морозов, як історик, популяризатор історичних знань у своїй науковій і просвітницькій діяльності ніколи не відходив від правди, не чорнив і не відбілював навіть найтрагічніші сторінки дуже складної біографії нашої країни, особливо пожовтневої. Подавав як було – подвиги і поразки, великі перемоги і прикрі невдачі, злети і падіння. Вони ж наші біль і горе. Вони ж і засторога від майбутніх помилок, від того, до чого призводить сліпа довіра і бездумне підтакування, підлабузництво і бюрократизм.

Історія – великий учитель, якщо її об’єктивно висвітлювати, без отісування і лакування гострих кутів. А.Г.Морозов говорить у своїх лекціях: як було і як є, нічого не приховуючи, не виправляючи на свій лад. Хоч як це кому хотілось. Він спирається не на чиїсь бажання, а на конкретні дослідження, що їх роблять науковці та й він сам. А в процесі лекції переводить інформацію, в неї закладену, в площину життєвого інтересу і уваги кожного слухача, формуючи його думку і викликаючи громадянські почуття, поглиблене розуміння суті подій, що відбуваються в оновленій Україні.

Вірою й правдою він служив і служить справі вдосконалення пропагандистської роботи. Допомагає молодим колегам розплутувати складні клубки протиріч нашої минувшини, аби вони не помилялися в оцінках явищ і людей. Учить своїм виступам достукуватись до людських душ, формувати культуру думок і почуттів, пробуджувати людське в людині. А вміння користуватися всім багатством виразних засобів, із маси слів і словосполучень створити найточнішу думку, пам’ятну фразу, наповнену силою, допомагає йому бути переконливим утверджувачем істини, благородного закону збереження добра.

 

 

ПАМ’ЯТАЄМО СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

 


Подвиг народу у Великій Вітчизняній війні не знає собі рівних в історії.

22 вересня 2002 року згідно з Указом Президента України з метою всенародного вшанування подвигу партизанів та підпільників у період Великої Вітчизняної війни та увічнення їхньої пам’яті вперше на державному рівні відзначився День партизанської слави.

Історія не знає більш звірячих злочинів ніж ті, що приніс світові фашизм. Зловісна мережа концтаборів, в’язниць і гетто, масові винищення людей, переважно мирного населення, потяги з невільниками ХХ сторіччя до рейху – ось прикмети «нового порядку», який насаджували нацисти.

За далеко не повними даними, фашисти та їх посіпаки знищили більше чотирьох мільйонів та вивезли на невільницьку працю до рейху 2,5 мільйона мешканців України.

Відповідь народу на фашистський геноцид була одна – масовий рух опору. Ворог не розрахував, що в тилу постане могутній і нездоланний фронт, ім’я якому – народний. Лише в Україні у 46 партизанських з’єднаннях, тисяча загонів, розвідувально-диверсійних, підпільних організацій та груп вели боротьбу близько 600 тисяч народних месників.

З перших днів війни розпочалася масова боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. Для підпільної роботи на окупованій території України були залишені більш як 40 тисяч комуністів. Більшість з них загинула на початку окупації.

Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У Сумській області у вересні 1941 року почав бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С.А. Ковпаком, що незабаром перетворився у велике з’єднання партизанських загонів. На Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О.Ф. Федорова. В західних областях України до збройної боротьби перейшли загони й групи М.П. Конищука, Ю.М. Собесяка, П.Х. Самчука, П.К. Кундіуса та інші, які діяли досить активно.

Велику роль в організації опору відіграли такі воєнно-організаційні центри, як Центральний штаб партизанського руху та Український штаб партизанського руху (створені у травні 1942 року). Їм вдалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників. На кінець 1942 р. на Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації, зв’язані з партизанськими формуванням.

Територія нинішньої Черкащини перебувала під владою німецьких окупантів більше двох з половиною років (з 19 липня 1941 р. по 10 березня 1943 р.) весь цей трагічний період позначений багатьма збройними виступами місцевих жителів проти гітлерівців та їхніх прислужників. На Черкащині діяло 24 партизанських загони. У вересні 1943 року в них нараховувалося 12 927 бійців. Активно боролися з фашистами молодіжні організації Умані (керівник А. Романщак), Сміли (Ю. Канарський), Лебедина (П. Осовський), Чигирина (В. Руденко) та інші. Всього в краї діяло 69 підпільних груп, 3 райкоми партії.

В сутичках з партизанами на черкаських землях карателі втратили 12 099 солдатів та офіцерів. Було пущено під укіс 72 німецьких ешелони з військами та бойовою технікою, висаджено в повітря 56 мостів на їхньому шляху, знищено 604 автомашини ворога.

Партизани взяли активну участь в боях за визволення від німецько-фашистських загарбників 5 міст і 38 сіл Черкащини.

З перших днів війни у Шполянському районі розгорнулася масова мобілізація населення. Тільки протягом першого тижня Шполянська районна молодіжна організація відправила на фронт 280 добровольців.

Коли фашистські полчища наближалися до міста, важливе обладнання підприємств, техніку і худобу колгоспів було відправлено на Схід.

Вступивши у Шполу 31 липня 1941 року, гітлерівці почали впроваджувати «новий порядок». У відповідь полянці розгорнули підпільну роботу проти поневолювачів. Мужні патріоти чинили саботаж, поширювали серед населення повідомлення Радянського інформбюро. Боротьба проти окупантів точилася на всій території району.

Немеркнучою славою вкрила себе підпільна організація села Лебедина, очолювана старшим сержантом Петром Осовським. Будучи тяжко пораненим, він у перші дні війни потрапив до Уманського концтабору, але втік звідти. Добравшись до Лебедина, Осовський разом з Олексієм Руднем, Панасом і Вадимом Грабовим, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелихом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко та іншими розгорнули боротьбу проти загарбників. За допомогою саморобного радіоприймача підпільники слухали Москву, від руки писали листівки, викривали брехню фашистської пропаганди, закликала до боротьби з ворогом. Листівки розповсюджувалися не лише в Лебедині, а й у Сигнаївці, Водяному, Кримках.

Підпільники чинили також диверсійні акти: на шляхах Шпола-Златопіль, Шпола-Звенигородка, де рухалася ворожа техніка, знищили два мости; неодноразово псували лінії телефонного зв’язку між Лебедином та Шполою. Сигнаївкою, Водяним, добували зброю, боєприпаси, медикаменти. У боротьбі з ворогом патріотам допомагали їх матері –

М.Г. Осовська та Г.М. Крижанівська.

На початку 1942 року підпільна організація налічувала 20 чоловік. Перед тим як приєднатися до партизанського загону, що діяв у Капітанівському лісі, патріоти планували знищити сільську німецьку адміністрацію та поліцаїв, але фашисти напали на їх слід і кинули до шполянської тюрми. 22 травня 1942 року гітлерівці розстріляли

П. Осовського, Г. Колісника, О. Рудня, В. Грабового, А. Рудава, М. Павленко, Г. Пелиха, В. Федорова. Вночі на місці страти молодих патріотів односельці поклали вінок з написом «Слава Героям».

За тимчасового господарювання фашисти завдали місту і району величезних збитків: зруйнували сотні будинків, пограбували колгоспи, підприємства, культурно-освітні заклади, лише з Шполянського елеватора вони вивезли 648 вагонів зерна.

27 січня 1944 року 155-а танкова Червонопрапорна бригада під командуванням підполковника І.І. Прошина визволила місто. Після раптового удару танкістів ворога охопила паніка. Всю військову техніку він залишив на вулицях і кинувся до залізничної станції, сподіваючись знайти порятунок на трьох ешелонах з боєприпасами, що стояли напоготові до відправлення. Але сюди, розстрілюючи на ходу гітлерівців, мчав танк Т-34 з написом «Свердловський комсомолець», який вів старший лейтенант Тарасов. Грізна машина перекрила дорогу відступаючими фашистами.

Після визволення району шполянці добровільно зібрали 1,1 млн. крб.. на створення танкової колони «Колгоспник Шполянщини». За цей приклад героїчного громадського подвигу Державний Комітет Оборони СРСР відзначив трудівників району пам’ятним Червоним прапором.

На території нашого району за час ведення боїв загинуло 1698 чоловік. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинув 6361 наш земляк. Ми горді тим, що за мужність і відвагу, виявлені в роки Великої Вітчизняної війни, 11 шполянцям присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а 1021 чоловік відзначено бойовим нагородами.

 


Премія ім. Івана Багряного

 

Десять років тому Фундація імені Івана Багряного (США) заснувала премію ім. Івана Багряного, видатного письменника і громадсько-політичного діяча, непохитного борця за свободу і незалежність України.

Цю престижну премію розміром 1000 (одна тисяча) американських доларів присуджують за визначний внесок у розбудову української незалежності України та консолідацію суспільства, що може виявитись у найрізноманітніших видах людської діяльності. Серед кандидатів на премію – політичні та громадські діячі, які зарекомендували себе активними продовжувачами тієї великої справи, за яку довгі роки в еміграції боровся Іван Багряний, а також письменники, журналісти, художники, композитори, виконавці, автори оригінальних праць, наукових чи публіцистичних розвідок, що є вагомим внеском і відкриттям у галузі суспільствознавства взагалі і багрянознавства зокрема. Премія ім. Івана Багряного повинна стимулювати серед українського громадянства справжній дух подвижництва, плекати трудівників національної ідеї та державотворчого процесу. Її вручають 2 жовтня – у день народження Івана Багряного або в інший, визначений для цього час, присвячений пошануванню світлої пам’яті письменника.

Рішенням Управи Фундації премію ім. Івана Багряного 2006 року присуджено відомому прозаїку, критику, літературознавцю, публіцисту Михайлу Слабошпицькому – за самовіддану працю в організації та проведенні Міжнародного конкурсу з української мови ім. П.Яцика, а також за книги «Українець, який відмовився бути бідним», «Не загублена українська людина» та «25 поетів української діаспори», в яких глибоко проаналізовано проблеми світової української літератури.

 

 

С.Подолинський – засновник української школи фізичної економії


Серед журнальних новинок читального залу центральної районної бібліотеки вересневий номер «Економіки України». В ньому надрукована стаття професорів, докторів економічних наук Л.Корнійчука та В.Шевчука та Л.Воробйової «Фізична економія. Українська школа».

У даній статті йдеться про фізичну економію, засновником якої є наш земляк видатний український мислитель Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891).

Його ідеї розвивав В.Вернадський. М.Руденко продовжив їх аналіз і сформулював назву «фізична економія».

Подолинський був енциклопедично освіченою людиною, про що свідчать опубліковані ним праці з різних галузей знань. Лікар за освітою, він друкує праці з медицини (зокрема, санітарії та соціальної гігієни), а також наукові розвідки історичного, філософського, економічного та суспільно-політичного спрямувань.

Подолинський опублікував понад 70 праць, які друкувались українською, російською, білоруською, польською, сербською, французькою, німецькою та італійською мовами. Світову славу, що запізнилася більш як на 100 років, вченому принесла його велика стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована у журналі «Слово» (1880). Протягом 1880-1883 рр. її варіанти було надруковано у двох французьких, двох німецьких і одному італійському періодичних виданнях. Цією розвідкою Подолинський здійснив прорив у світовій науці про розвиток суспільства: він заклав основи нового підходу до аналізу розвитку людства, пов’язавши його із збереженням і нагромадженням енергії.

З іншими матеріалами про С.А.Подолинського нашого славного земляка можна познайомитись в читальному залі центральної районної бібліотеки.

 

 

Шполянська центральна районна лікарня імені О.С. і М.С.Коломійченків черкаської обл., м.Шпола

 



У Шполянському районі проживають 49836 осіб, в тому числі 40071 дорослих, 2069 підлітків і 7695 дітей.

Медичну допомогу населенню району надають ЦРЛ на 245 ліжок, районна поліклініка на 575 відвідувань у зміну, 3 дільничні лікарні на 45 ліжок, 5 лікарських амбулаторій в т.ч. дві сімейні та 29 ФАПів. В медичних закладах працюють 817 працівників, в тому числі 121 лікар та 367 середніх медпрацівників. 7 лікарям присвоєні звання „Заслужений лікар України”. Значна увага надається підвищенню професійного рівня працівників – 96% лікарів атестовані: вищу категорію присвоєно – 14, першу – 52, другу – 23, лікар-спеціаліст – 10; також атестовано 64% середніх медпрацівників. В лікарні працюють 5 лікарських династій.

Шполянська ЦРЛ розташована у мальовничому містечку Шпола на Черкащині.

Це спеціалізований медичний заклад, обладнаний сучасним обладнанням і апаратурою, де працюють висококваліфіковані лікарі на чолі з головним лікарем Уманцем Василем Петровичем.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 20 листопада 1975 року ЦРЛ було присвоєно ім’я славетних земляків, видатних діячів медицини О.С. і М.С. Коломійченків.

На даний час у лікарні працюють 13 спеціалізованих стаціонарних відділень: терапевтичне, кардіологічне, хірургічне, дитяче, акушерське, гінекологічне, урологічне, травматологічне, отоларингологічне, неврологічне, інфекційне, психоневрологічне та міжрайонне очне відділення. До послуг хворих відділення швидкої допомоги, трансфузіології, анестезіології і інтенсивної терапії, стоматологічне; рентгендіагностичні кабінети, оперблок; біохімічна, клінічна та бактеріологічна лабораторії, кабінети функціональної діагностики і лікувальної фізкультури, аптека та інші.

В районній поліклініці проводиться прийом лікарями 22 спеціальностей, функціонують кабінет і лабораторія „Онкотест”, проводиться ультразвукова діагностика внутрішніх органів, головного мозку, ока, ендоскопічні дослідження.

Районна лікарня славиться своїми трудовими досягненнями і протягом багатьох десятків років є школою передового досвіду. За підсумками всесоюзних, республіканських і обласних змагань неодноразово колектив лікарні нагороджувався перехідним Червоним Прапором; ЦРЛ заносилась на обласну „Дошку пошани” і в „Книгу трудової слави”.

Щорічно в ЦРЛ впроваджується близько 50 нових методик лікування і обстеження.

За результатами роботи останніх років ЦРЛ входить в число кращих районних лікарень області.

 

 

Микола Данилович Томенко

 

«І день мине, і ніч сумна

настане,

І відлетять літа, мов журавлі…

Боюсь, коли мене не

стане,

Щоб не сказали,

Що вік прожив я

марно на землі!»

Так пише в одному з віршів Микола Томенко – член Національної Спілки письменників України, поет, драматург, прозаїк, публіцист, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім.. Гулака – Артемівського та В. Мисика.

Народився Микола Данилович 25 травня 1937 року в с. Ярославка Шполянського району. Батьки – одвічні хлібороби. Батько загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. Мати, виснажена каторжною працею в колгоспі, померла у 56 років… Ріс круглим сиротою. По закінченню Антонівської середньої школи, працював на руднику «Гігант» у м. Кривий Ріг. Служив на флоті. З 1961 по 1966 рік навчався в Київському державному університеті ім.. Т.Г. Шевченка на філологічному факультеті. Працював у провідних видавництвах України.

Микола Томенко відомий в Україні, як автор поетичних збірок «Дика груша», «Між берегами днів», «Вишневий цвіт», «Дорога до хліба», «Сівба», епічні поеми «З трудової книжки матері». Це – правдива розповідь про безрадісне життя людей повоєнного покоління.

Вірші Миколи Томенка надзвичайно мелодійні. Нині створена низка популярних пісень на музику провідних композиторів України. Пісні Томенка часто звучать по українському радіо, телебаченню та за кордоном.

Понад 20 років ідуть його п’єси для дітей. Завітайте в центральну бібліотеку, де матимете можливість прочитати твори поета – патріота та матеріали про нього. З його поезіями ви проникнете ся свіжими почуттями любові до України, осмислите життєві істини, навчитеся плекати правду, берегти і шанувати українську історію.

 

За роками, за далями,

де шумлять явори…

Осінь листям багряним

проводжає нас згори…

Проводжає – не прощається,-

ще іти нам та йти!..

Хай повік не кінчається,

шлях тепла й доброти!